Последнее обновление: 13.02.2018 в 01:10
Подпишись на RSS
rss Подпишитесь на RSS, чтобы всегда быть в курсе событий.

Комментарии

Присоединяйтесь к обсуждению
  • благоустроитель: За статью премного благодарен, все по делу, достаточно много кто это использует
  • бобр: Было бы интересно узнать поподробнее
  • Интерны 2014: когда-нибудь увижу нечто подобное и на своем блоге
  • стилист: Спасибо за статью оказалась очень полезной.
  • необычный: полностью поддерживаю, такие же мысли были.

Дуткевич Т. В. Дитяча психологія. Навч. посіб. — К.: Центр учбової літератури, 2012. — 424 с. Поделиться в соц. сетях Нравится

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения: Книга для учителей и родителей. – М., 1987. – С.66-117 (анатомия диалога). Поделиться в соц. сетях Нравится

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

24 Декабрь 2013

З історії вікової і педагогічної психології (науковий період) (Скрипченко О.В., Долинська Л.В.)

Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб./Скрипченко О.В., Долинська Л.В., Огороднійчук З.В. та ін. — К.: Просвіта, 2001. – 416 с.

IMG_1828Науковий період

Дослідники історії психології відзначають, що виникнення й розвиток вікової психології припадає на другу половину XIX і на XX ст. Отже, тільки у другій половині XIX ст. вікова психологія почала складатись як спеціальна галузь психологічної науки. Ґрунт для цього був підготовлений у минулому.

Український психолог і педагог П.Д. Юркевич (1827—1874) продовжував розвивати раніш започатковані ідеї гуманізму у вихованні підростаючої особистості. Так, Юркевич писав, що увага і любовне ставлення до дітей має бути «провідною зіркою для вихователя». Виховний вплив має будуватися на розумовій і моральній зверхності вихователя, а не на придушенні особистості дитини шляхом покарання. Слухняність дитини має досягатись не острахом, а любов’ю.

Педагогіка, на його думку, має базуватись на всебічних спостереженнях над психічними проявами підростаючої особистості і суттєвих законах розвитку людської природи, як складових теорій. Педагог, як і лікар, має керуватись теорією і не може покладатись на свій власний обмежений досвід. Юркевичу належить ряд важливих думок про розвиток психіки дитини. Так, він зазначав, що для дитячої психіки характерна надзвичайна ніжність і нестійкість. У дитячому віці особливо яскраво проявляється зв’язок пізнавальної сфери з емоційною і вольовою. У дитини думка дуже легко і швидко переходить у почуття, а почуття — в бажання і дії. Цю рису, наголошував він, необхідно використовувати для «рівномірного» розвитку особистості в цілому, для розвитку всіх пізнавальних здібностей і почуттів, тобто розвиток «дитячого духу» має бути всебічним і рівномірним. Ці думки Юркевича були важливими для виникнення вже у XX столітті положень про цілісний, комплексний, системний підхід до вивчення розвитку підростаючої особистості.

Для всебічного і рівномірного розвитку дитини важливо мати дані про розвиток його складових, і тому Юркевич намагався проникнути в суть цих складових, започаткувати їх дослідження психологами наступного століття. Так, він встановив, що характерною рисою психіки дитини є наочно-дійовий характер ставлення її до світу. Дитина, граючись, розглядаючи предмети, що її оточують, часто набуває навичок їх розуміння навіть краще, ніж коли одержує знання, читаючи книгу, і тому, зазначав він, учителю і батькам слід зважати на чуттєвий досвід дитини. Юркевич писав, що дитина спершу робить, а потім розуміє, і до розуміння вона приходить через реальні дії з предметами. Цю закономірність, вважав він, слід враховувати при розвитку у дітей здатності розуміння. Він наголошував, що ні вчитель, ні книга не зможуть привести дитину до розуміння, якщо не спонукати її до дій із реальними предметами. Недосвідчений учитель, писав він, задає дитині молодших класів питання типу: «Що таке ця річ?». Той учитель, який враховує дитячу психіку, запитує: «Що робить річ?», «Як вона змінюється?». Питання такого типу, на його думку, здатні зацікавити дитину, активізують її уяву і тому сприяють розвитку розуміння.

 Юркевич продовжував розвивати ідею про хід пізнання від відчуття до мислення, ясно виражену Гізелем, і підняв у вітчизняній педагогічній психології проблему співвідношення чуттєвого і логічного, конкретного і абстрактного у процесі пізнання світу підростаючою особистістю. Так, він писав, що у дітей чуттєве пізнання є необхідним етапом для пізнання логічного. Йому належать слова: «Перш, ніж думати, необхідно спостерігати». Чуттєве і раціональне пізнання, зазначав він, має йти поруч на всіх вікових етапах. При цьому «поняття має бути поєднане з чуттєвим спогляданням». На його думку, «спостереження, мислення, згадування і логічна діяльність розуму мають йти поруч, вказуючи один одному і час, і застосування».

При цьому важливо враховувати вік учня. Так, він вважав великою помилкою вчителя, коли той створює для молодшого школяра велику розумову напругу при оволодінні граматикою і рахунком. Він радив учителям підводити учня до оволодіння законами логічного мислення через наочність і поступовість у приведенні знань у систему. Юркевич вважав, що розумовий розвиток учнів слід тісно пов’язувати з формуванням емоційно-вольової сфери. Учитель має домагатись, «щоб в учінні зізрівала загальна воля і рішучість вчитися…». Юркевичу належать важливі думки про роль рідної мови у духовному розвитку дитини, її емоційної і раціональної сфери. Засвоєння учнями граматики, на його думку, буде успішним, коли учитель будуватиме цей процес на законах логіки.

Питання індивідуального підходу до учнів у навчально-виховному процесі не залишалось поза увагою Юркевича. Він писав, що не можна всіх і кожного учня зокрема розглядати без врахування індивідуальних відмінностей, що слід враховувати індивідуальний розвиток учнів і самих учителів, зважати на психічний і фізичний стан кожної дитини під час навчання.

П.Д. Юркевичу належать думки, що кожна освічена людина має бути знайомою з основами психології. Так, він писав, що така людина має потребу знайомитись із головними висновками фізіології. Ця потреба має бути і щодо знань про душу, її зміни і тайни, оскільки вони пов’язані із нашою сутністю і нашою цивілізацією.

Великий український і російський педагог та психолог К.Д. Ушинський розглядав психічні явища, що відносяться до вікової психології у складі педагогічної антропології. Йому належить і перше вживання терміну «педагогічна антропологія». У його зміст Ушинський вкладав думку про те, «що однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці, так і у психології. Не можна дивитись на людину тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога тощо». Тому система освіти повинна враховувати специфічні вікові та індивідуальні особливості, а також особливості історії і розвитку даного народу. В часи жорстокої політики царського уряду, боротьби проти української і білоруської мови він виступав за те, щоб на Україні діти спочатку вивчали рідну мову. Вона, на його думку, забезпечує подальший розвиток дитини. На своїй батьківщині він намагався практично здійснити цей задум.

К.Д. Ушинський став основоположником української і російської дитячої психології. Свої ідеї про вікову психологію він втілив у шкільних підручниках та методичних посібниках.

На основі даних з вікової та педагогічної психології Ушинський сформулював ряд важливих положень з питань морального становлення підростаючої особистості. Моральному вихованню він надавав навіть більшого значення, ніж розумовому. Моральне виховання, зазначав він, є головним завданням виховання, більшим, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнанням. Без духовного розвитку людини все фактичне пізнання, зокрема математичні чи мікроскопічні дослідження, відмічав він, не несуть користі, а можуть призвести навіть до шкоди самій людині і її оточенню. Ушинський зробив важливу спробу пояснити психологічні механізми формування моральної духовності дитини. Ними він вбачав стремління підростаючої особистості до вдосконалення, яке вважав природженим. Проте, цей компонент згаданого механізму хоч і є необхідним, але не єдиним. Із стремління до вдосконалення у дитини можуть зростити як позитивні, так і негативні моральні якості. Тут все залежить, зазначав він, від змісту ідеалу вдосконалення як мети, до якої йде конкретна особистість, від ступеня розвитку у дитини стремління боротись зі злом.

Праця людини, зазначав Ушинський, спрямована на зовнішнє середовище, на природу, але вона діє і на саму людину, на її внутрішній світ. Один результат праці людини, її матеріальний плід можна продати, передати по спадковості, а інший, пов’язаний з її духовністю, залишається у підростаючої особистості. Цей результат неможливо відняти, передати по спадковості, не купити навіть за золото. Результат праці людини залишається у ній. У цьому суть значення праці у психічному розвитку особистості. Проте, як зазначав Ушинський, не всяка праця гарантує моральний розвиток особистості. Таку функцію може виконувати лише вільна праця, тобто така, коли підростаюча особистість працює не з примусу, а свідомо. І тому важливо сформувати у підростаючої особистості потребу трудитись, працювати.

До складової духовного розвитку людини Ушинський відносив потребу розумової праці. Вона відіграє важливу роль у розвитку самопізнання, у осмисленні себе в навколишньому середовищі.

Моральний розвиток підростаючої особистості Ушинський розглядав у контексті емоційної і вольової сфери людини, вважаючи її тонким індикатором моральної сутності людини. У розвитку емоційно-вольової сфери Ушинський надавав особливого значення духовності підростаючої особистості. Він застерігав, що вихователь має особливо кваліфіковано підходити до виховання почуттів дитини. При помилках у цій справі можна виховати «пустих бовтунів», неморальних людей. Почуття можна розвивати на базі організації власного досвіду дитини. Звідси він важливу роль надавав організації життя дитини у родині і школі, створенню у них здорової моральної атмосфери. Процес морального розвитку через згадані його складові та умови створює, за Ушинським, міцне підґрунтя для удосконалення розумової сфери підростаючої особистості.

Не відкидаючи значення спадкового і природженого, Ушинський надавав виключного значення вихованню, організації життя дитини, її спілкуванню тощо. Труднощі у вихованні дитини обумовлені тим, що на його результати впливає надзвичайно багато факторів, зазначав він.

Отже, К.Д. Ушинський зробив важливий крок до творчого переосмислення ідей українського космізму про цілісне вивчення людини y. системі мікро- і макрокосмосу і здійснив його на ґрунтовній науковій основі.

Значний вплив на розвиток ідей вікової психології мала теорія еволюції Ч. Дарвіна (1809—1882), зокрема, розробка проблеми індивідуальної еволюції людської психіки. Дарвіну належали і спеціальні спостереження за психічним розвитком свого сина, які він записав і опублікував.

У кінці XIX ст. почали з’являтись спеціальні роботи з вікової психології. Так, у 1882 р. вийшла книга В. Прейєра «Душа дитини», у якій було зроблено спробу розкрити особливості мовлення дитини від народження до трьох років. Автор встановив, що на кінець третього року життя дитина починає розрізняти кольори. Прейєр звернув увагу на негативні емоційні стани дитини у момент народження і перші дні її життя, конкретизував думку Регеля про необхідність позитивного емоційного спілкування матері з дитиною. Ці положення були використані психологами і філософами. /Так, німецький філософ І. Кант вбачав у негативних емоціях, виражених у крику новонародженої дитини, прояв протесту людського духу проти затискування його у лабети чутливості, породжені зовнішніми чинниками. Згадане положення В. Прейєра слугувало для теоретичних міркувань про наявність чи відсутність страху у новонародженої дитини.

Німецький психолог В. Штерн (1871—1938) обґрунтував купання дитини у теплій ванні для стимулювання позитивних її емоцій. Грунтовніше і творчо використав ці думки Д. Ельконін для визначення провідної діяльності дитини від народження до року (емоційне спілкування дитини з матір’ю тощо).

Штерн опублікував роботи про психічний розвиток дітей до семирічного віку. На основі аналізу дослідних даних він встановив чотири стадії розвитку дитячих сприймань (предметна, дієва, відношень та якісна). Встановлені Штерном закономірності перевірялись іншими психологами (Мейман, А.І. Ніклюдов та ін.) Вони зробили деякі уточнення і доповнення до положень Штерна. Штерн виявив чотири стадії (за його терміном — «епохи») у розвитку мовлення. Перша припадає на дітей від 1,0 до 1,6, друга — від 1,6 до 2,0, третя — від 2,0 до 2,6 і четверта — від 3,0 до 4,0 років. Для кожної стадії він дав кількісні і якісні показники.

Німецький психолог К. Гроос вивчав гру у тварин і людини. Він намагався показати роль гри у розвитку дитини. Гроос залишив деякі спостереження і узагальнення відносно страху дитини. Це явище він розглядав як спадково організоване і біологічно обумовлене.

Англійський психолог У. Друммонд розробив деякі методи вивчення різних сторін психічного розвитку, а Д. Селлі описав характерні особливості дитинства на його перших етапах.

Американський психолог С. Холл відзначив, що наука про розвиток дитини є самостійною і не підпадає під жодну класифікацію, вона виходить, на його думку, і за межі психології. Саме з іменем С. Холла пов’язане створення науки про дитину —- педології. Холл розглядав дитячий страх як атавізм. Він виявив динаміку появи страху у хлопців та дівчат. За його даними, у хлопців спостерігається поступове зростання страху від народження до 11—15 років (від 1,76 до 3,69 випадків на одного хлопця). Потім йде спад до 2,40 і деяка стабільність. У дівчат від народження до року — 4,89 випадків, а потім деякий спад у 7—11 років до 4,34 і різке підвищення до 10,67 у віці 15—18 років з наступним різким спадом до 4,31 у віці 18— 26 років. Холл вивчав ігри дітей. Так, за його даними, апогей гри дівчаток з ляльками припадав та той час у американських дітей на 8—9 років, а по^ім інтерес до цієї гри у дівчат зростає у віці І З— 14 років.

У працях Д. Болдуїна і А. Чемберлена є дані про психічний розвиток дитини, зокрема, про особливості рухів, сприймань, ігор, наслідувань, навіювань, оцінок, почуттів. У нього є дані про явище соромливості у дітей. Соромливість, зазначав він, пересічно розпочинається на першому році життя. Він описав прояви соромливості та відчуттів і сприймань на деяких етапах розвитку дитини. За спостереженням Д. Болдуїна його 9- місячна дочка віддавала перевагу блакитному, червоному, зеленому і коричневому кольорам. Проте, такий висновок він зробив лише на основі спостережень за однією дитиною. Англійський психолог У. Уїнч провів аналогічні спостереження на 2000 дітей віком від 7 до 15 років. За його даними на вибір кольору впливали вік і стать дитини. Семилітні англійські хлопчики надавали перевагу пересічно червоному, потім жовтому кольорам. Старші діти (15 років) надавали перевагу синьому чи блакитному кольорам. Д. Болдуїн і Штехар вивчали ритмічні здатності дітей дошкільного віку. З цією метою дитина мала вистукати такт маршу, розіграного фонографом. На основі суб’єктивного порівняння експериментатора робились висновки. Д. Болдуїн спостерігав перші малюнки своєї дочки. Ці спостереження є важливими для оцінок даного виду активності дитини. Д. Болдуїн співставив ступінь статевої зрілості дівчат з їх інтересами гри з ляльками.

Італійський психолог П. Ломброзо написав книгу про психічні особливості дітей раннього віку, а Д. Колоцца — про роль гри у розвитку дитини.

Швейцарський психолог Є. Клапаред опублікував книгу про психологію дитини. Він встановив деякі закономірності у розвитку певних психічних функцій дитини. Так, за його даними, діти усвідомлюють схоже значно пізніше, ніж відмінне. Це трапляється тому, зазначив він, що тотожні положення організму по відношенню до об’єкту дитини використовуються для пристосування без необхідності усвідомити цю тотожність. На основі цих та інших положень Клапаред вивів, за його словами, «Закон усвідомлення» — «чим більше ми користуємося яким-небудь відношенням, тим менше ми його усвідомлюємо». Цим

Клапаред звернув увагу на умову усвідомлення. Розвиваючи цю думку Клапареда, Ж. Піаже зробив спробу пояснити, як проходить процес усвідомлення. Згідно Піаже, усвідомить який-небудь процес — означає не тільки відтворити знову, а й перевести його із початкового дієвого плану у план словесного відображення.

Є. Клапаред, спираючись на свої дані і дані своїх попередників, виділив два види обдарованості у підростаючої особистості — загальну і інтегральну. При цьому, за Клапаредом, «загальна обдарованість» проявляється у двох розуміннях — в широкому, коли вона означає «рівність всіх розумових властивостей дитини», і у вузькому, коли означає здатність інтелекту розв’язувати нові проблеми. За Клапаредом інтегральна обдарованість включає «всякий повний акт обдарованості», під цим актом він розумів інтелектуальний процес, який включає постановку питання, гіпотезу, перевірку тощо. Пізніше ця ідея послужила для встановлення структури мислительної дії. У роботах Клапареда є окремі важливі положення про роль певної діяльності у житті дітей, різних за віком, про задоволення потреб та інтересів дітей і підлітків для їх розвитку. Він надавав великого значення і мотивам діяльності дитини у її розвитку.

Російський вчений В.М. Бехтерєв (1857—1927) започаткував експериментальне дослідження рефлекторної діяльності мозку дітей. На основі дослідних даних він виділив два види рефлексу — секреторний і ерекційний, які взаємопов’язані один з одним, але в той же час і є самостійними. Секреторний рефлекс зв’язаний з виділенням статевих гормонів і починає функціювати у віці 12— 14 років. Ерекційний рефлекс проявляється вже через кілька місяців після народження дитини. Але наявність цього рефлексу, зазначав Бехтерєв, не слід розглядати, як об’єктивний показник статевого потягу. Ендокринна функція статевих залоз різко «зростає», коли ерекційний рефлекс тісно зв’язується з приливом крові до статевих залоз. Тоді, вказує Бехтерєв, може наступати емоційний стан, зв’язаний із статевою функцією, який називають любовним поривом.

В.М. Бехтерєв разом з Н.М. Щеловаковим особливого значення у розвитку функцій нервової системи підростаючої особистості надавали процесам домінантного характеру. Поряд з ними вони виділяли реакції, які при виникненні не гальмують інших реакцій і мають переважно місцевий характер. До таких вони відносили рефлекси, які виникають під впливом зовнішніх подразників на різні периферійні частини аналізаторів. Що стосується ока, помітили кілька стадій розвитку згаданої реакції, які вчені пов’язували з віком дитини. В.М. Бехтерєв разом з В.Н. Суховою-Осиповою вивчали вплив емоційних станів на швидкість зорового сприймання. На основі одержаних даних Бехтерєв зробив ряд висновків, які мають важливе значення і для сучасної вікової та педагогічної психології. До них відносяться, наприклад, загальний емоційний тон, який, безперечно, впливає на швидкість виникнення у дитини зорового враження. При негативному емоційному тоні у більшості випадків зорове враження виникає повільно, а при позитивному емоційному тоні — набагато швидше. Проте слід зважати.і на деякі відтінки у емоційному тоні. Так, за даними згаданих дослідників, очікування людиною легкого ступеня гніву прискорює зорове враження, а придушений емоційний тон уповільнює швидкість такого враження. В.М. Бехтерєв спільно із В.В. Срезневським одержали дані про вплив переляку на психічні функції. Переляк, що виник як вибух, викликає стан, який триває 0,5—1,0 с, при якому людина, не може виконати довільну дію. Протягом першої і другої хвилини послабляється увага, стає нестійкою. Після І—2 хвилин спостерігається піднесення уваги, але і швидке її падіння. Переляк знижує процес відтворення запам’ятованого.

Особливої уваги заслуговують думки В.М. Бехтерєва про цілісне вивчення підростаючої особистості. Ці думки, на наш погляд, виникли під впливом ідей К.Д.Ушинського про «педагогічну антропологію». Ідеї цих двох видатних мислителів знайшли подальший розвиток в дослідженнях видатних психологів Західної Європи і Америки. Ми маємо на увазі не тільки представників біхевіористичного напряму, що загально визнано, а й інших. Але особливий вплив згадані ідеї мали на теоретичні і експериментальні праці Б.Г. Ананьєва та деяких українських психологів.

Австрійській психолог 3. Фройд (1856—1939) на основі психологічних спостережень і лікарської практики виявив п’ять стадій психосексуального розвитку підростаючої особистості, які будуть детально розкриті в II розділі.

Російський дослідник О.П. Нечаев (1870—1948) впроваджував експериментальні методи у дитячу психологію. Застосування створених ним методів і прийомів дослідження сприяло одержанню важливих фактів для розвитку вікової психології. Наприклад. Н.Е. Румянцев за методикою Нечаева досліджував розвиток естетичних почуттів різних вікових груп у дітей (1909 p.). Діти, підлітки і юнаки різних вікових груп у певний, відведений їм час мали назвати якомога більше предметів, які вони вважають красивими. 8—9-річні дівчатка називали такі предмети: сукні, квіти, стрічки, червоний олівець, ікону, книгу тощо. 16—17-річні дівчата називали: природу весною, виставку у театрі, картини у музеї, музику, вазу, водоспад, море, обличчя дитини тощо. Нечаев за своїми методиками провів ряд досліджень і одержав важливі показники. Так, за спеціально розробленою методикою він пропонував дітям віком від 3 до 15 років запам’ятати 12 малюнків, а потім через 2—3 хвилини відшукати їх серед 36, до яких входили і згадані 12. Середня кількість правильних відповідей у дітей 3— 4 років— 6,1; 9—10 років — 8,8; а 14,5—15,5 років — 10,7. Відповідно знижувалась кількість помилок від 6,2 до 0,2. Нечаев досліджував розвиток різних видів пам’яті у дітей, підлітків і юнаків віком від 9 до 18 років. На основі одержаних даних він зробив ряд висновків.

Український психолог М.М. Ланге (1858—1921) здійснив ряд досліджень з проблем психіки дитини, опублікував книгу «Душа дитини у перші роки життя» (1892).

Грегор в 1915 р. встановив, що у дітей е шість типів визначень термінів: 1) чисто словесні; 2) мовленево-рухові реакції; 4) репродукція почутого чи заученого; 4) вказівка на мету чи призначення; 5) визначення за допомогою абстрактних понять; 6) логічне повноцінне визначення. На основі даних Грегора В. Штерн намітив вікові ступені. В 9 років діти визначають конкретні поняття, у 12 років — досягають напівабстрактні поняття (община, начальство тощо), у 13 років — досягають визначення абстрактних понять з галузі логіки, етики тощо.

Український психолог І.О. Сікорський (1842—1919) у своїх роботах, зокрема «Душа людини», розглядав психічні явища в їх розвитку. При цьому при вивченні вікових особливостей людини він надавав великого значення фізіономії. Сікорський вивчав і працездатність учнів. На думку Сікорського новонароджена дитина здатна відчувати приємні і неприємні стани у самих загальних рисах. В роботах Сікорського описані його спостереження про впізнавання дітьми своїх батьків. Так, він наводить спостереження за дитиною 13—14 місяців від роду. Дівчинка була вигадувана матір’ю, але на початку 14-го місяця її повезли у село і рівно місяць вона не бачила матері. Після цього дитина не впізнала свою матір. Потрібно було три дні спілкування з матір’ю для того, щоб дитина її впізнала. Хлопчик віком 1 рік 8 місяців не бачив свого батька 4 місяці і впізнав його тільки через добу.

Російський психолог П.Ф. Лесгафт (1837—1909) на основі спостережень дав психологічні характеристики дітей у тодішніх умовах родинного життя і виховання.

Український психолог О.Ф. Лазурський (1874—1917) розробив основи «природного» експерименту як методу дослідження психічних особливостей школярів. При аналізі психічного розвитку дітей він звертав увагу на роль середовища, яке їх оточує, та на природні передумови підростаючої особистості. Він відзначив, що «кримінальні потяги» не виникають спонтанно. В дійсності внутрішня спонтанна активність, зв’язана із «кримінальними потягами», культивується відповідним середовищем. В іншому середовищі згадані потяги можуть набрати не кримінальних цілей.

Українська освітянка С.Ф. Русова (1856—1940) вивчала розвиток дитини дошкільного віку і на основі своїх спостережень та даних інших психологів і педагогів заснувала разом із своєю сестрою у Києві перший дитячий садок, в якому враховувались вікові особливості дітей.

Швейцарський психолог Ж. Піаже (1896—1980) встановив, що діти до 7—8 років не відрізняють мовлення від слова і не розуміють суті даної проблеми. У віці від 7 до 11 років діти вже починають розуміти проблему, але дають поряд з правильними і помилкові відповіді і тільки у 11 років усвідомлюють різницю між словом і мовленням. Піаже (1923) встановив, що за призначенням мовлення дітей ділиться на егоцентричне і соціальне. Егоцентричне він ділив натри категорії (повторення, монолог, колективний монолог), а у соціальному виділив шість форм (освідомлення; критика; наказ; прохання; погроза; питання і відповіді). Він здійснив вікову періодизацію і частково виявив умови функціювання згаданого мовлення і його форм, а також зробив спробу визначити коефіцієнт розуміння дитиною мови. За даними Піаже, існує три стадії у визначенні дітьми понять. Перша — характеризується відсутністю правильних понять, найбільш примітивним їх визначенням («брат — це маленький брат»); друга — характеризується відповідями, суть яких полягає, наприклад, у тому, що «брати є там, де в родинах є декілька дітей»; третя — становлять правильні відповіді, що містять вказівки, наприклад, на необхідність хоч двох дітей в одній родині.

Український психолог і лікар П.І. Ковальський (1849—1923) виходив з того, що на розвиток особистості впливає спадковість та умови життя. Спадковість, зокрема, дає схильність до душевного здоров’я або нездоров’я особистості, а не обумовлює саму психічну хворобу. Виходячи з цієї концепції, він простежив життєвий цикл окремих історичних осіб.

Видатний український вчений, мислитель, перший президент Української академії наук В.І. Вернадський вважав, що розвиток особистості, цикл життя людини слід розглядати у контексті взаємодії природи і суспільства. Особливу увагу тут, на його думку, слід звертати на ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери. Людська особистість може розвиватись лише за умов розумної організації взаємодії суспільства і природи.

Українському психологу і педагогу Я.Ф. Чепічі (Зеленкеви- чу) (1875—1938) належать роботи з проблем розвитку рухової активності підростаючої особистості, зв’язку уваги з розумовим розвитком дитини.

Український педагог і психолог Г. Вашенко (1878—1967) вивчав розвиток емоційно-вольової сфери людини, розвиток ідеалів у підростаючої особистості. Проблеми навчання і виховання він розробляв на основі врахування вікових особливостей учнів.

Російський і український психолог П.П. Блонський (1884— 1941) працював над проблемами вікової психології і педології, зокрема з питань розвитку пам’яті і мислення школярів. Він розглядав вікову психологію як складову педології, а пізніше — як окрему галузь психологічної науки.

Російський психолог Н.І. Озерецький на основі дослідних даних склав метричну школу для визначення розвитку моторики дітей від 4 до 15 років (1923). Український психолог Р.І. Тамуріді внесла в цю школу суттєві доробки, особливо щодо моторного розвитку дітей віком від 8 до 15 років (1928). В ці роки приділялась увага вивченню мовлення дітей.

За даними дослідження Ф.Є. Вольш, словник дитини 7 років містить 215 слів. Серед них 75 % — визначають дії (1929). Український психолог і педагог С.А. Ананьїн (1872—1942) вивчав проблему розвитку інтересів у підростаючої особистості.

Російський і український психолог C.JI. Рубінштейн (1888— 1960) працював над теоретичними проблемами психології, які мають важливе значення для розвитку вікової психології.

Питання вікової психології розроблялись у Харківській педагогічній школі, заснованій В.П. Протопоповим, І.О. Соколянським, О.С. Залужним. Вони розглядались у переважній більшості випадків у системі педології, яка включала, в їх розумінні, біологічні і психологічні та соціальні підходи до розвитку підростаючої особистості. В цій школі розроблялись питання, пов’язані з вимірюванням інтелекту, встановленням залежності розвитку дитини від її соціального стану, освіти батьків, впливу колективу на розвиток учнів, розроблявся колективний експеримент з позицій рефлексології. На жаль, ця школа проіснувала до 1936 року, але піддавалась репресивним діям ще раніше.

Проблеми вікової психології розроблялись також у Харківській психологічній школі, яка виникла на початку 30-х років у складі Всеукраїнської психоневрологічної академії. При ній було створено сектор психології, яким керував український і російський психолог О.Р. Лурія (1902—1977), а відділом дитячої і генетичної психології — російський і український психолог О.М. Леонтьєв (1903—1979). В цих наукових установах працювали Л.І. Божович, П.Я. Гальперін, О.В. Запорожець. Згодом тут створилася міцна наукова психологічна група, до якої входили Д.М. Арановська, В.І. Аспін, Ф.В. Басін, Т.О. Гінсвська, О.В. Гордон, П.І. Зінченко, Ф.В. Басін, О.М. Концева, Л.І. Котлярова, Г.Д. Луков, В.В. Містюк, Г.В. Мазуренко, Т.І. Тітаренко, О.О. Хоменко. Ці психологи вивчали розвиток мислення у дошкільників, співвідношення розвитку мовлення і практичного інтелекту тощо.

Український і російський психолог О.В. Запорожець (1905— 1981) розробляв загально-психологічну теорію діяльності у генетичному аспекті, досліджував розвиток сприймань, пам’яті, емоційно-вольової сфери дошкільників.

Під керівництвом російського і українського психолога О.М. Леонтьєва (1903—1979) у Харкові проводились дослідження психічного розвитку дітей.

Український і російський психолог Л.І. ‘Божович (1908— 1981) — досліджувала формування особистості у дитячому віці, визначала новоутворення на окремих етапах розвитку підростаючої особистості.

Після постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. про викривлення у системі народної освіти фактично припинилась експериментальна робота в галузі дитячої і педагогічної психології. Було дозволено лише описувати передовий досвід учителів. На Україні багато вчителів мали творчі напрацювання, але, на жаль, у ті часи вони не були належно оцінені і узагальнені. До таких належав досвід учителя Гайворонської середньої школи Романченка Ю.А. (1889—1980) з комплексного поєднання уроків української мови, співів та музики у початкових класах, що було однією з причин високої мовної грамотності школярів.

Проте, розвиток психологічної думки, хоч і був загальмований, не припинявся. Дещо змінювався нарямок досліджень. З’явилось чимало теоретичних робіт у галузі вікової і педагогічної психології, у яких партійні ідеологи вимагали критики т.з. «буржуазної психології» з обов’язковим використанням робіт класиків марксизму-ленінізму та провідних партійних ідеологів. З методів досліджень психологи переважно використовували спостереження. Але, незважаючи на це, провідні психологи колишнього СРСР розвивали ідеї, пов’язані з віковою і педагогічною психологією.

Після тривалої фактичної заборони проводити експериментальну роботу, особливо у галузі вікової і частково педагогічної психології, у часи т.зв. «відлиги» створювались умови для розгортання досліджень із загальних психологічних наук. У цей час почали створюватись експериментальні лабораторії при інститутах і школах. Сприяли цій роботі на Україні Г.С. Костюк і П.Р. Чамата— з питань психології— та В.І. Чепелєв і Б.С.Кобзар— з педагогіки і педагогічної психології.

До перших шкіл із невеликими психологічними лабораторіями відносяться школа № 166 м. Києва і школа № 85 м. Харкова. У 166-й школі м. Києва з і960 року був започаткований комплексний експеримент з вікової і педагогічної психології та педагогіки і методики О.В. Скрипченком та Н.Ф. Скрипченко. У школі були введені і апробовані нові навчальні програми з математики та мови.

У Харкові була створена подібна лабораторія при 85-й середній школі. Тут в 1968 р. був започаткований багаторічний експеримент. У школі були введені нові навчальні програми з російської мови та математики у початкових класах. Керував цим експериментом П.І. Зінченко, а активну участь в ньому брали Г.К. Середа, В.В. Репкін, Ф.Г. Боданський та ін., а також вчителі з Москви В.В. Давидов і Д.Е. Ельконін. Результати експериментальної роботи в цих школах зацікавили психологів і педагогів не тільки Росії, а й Німеччини, Болгарії, Японії та інших країн.

Видатний російський вірменського походження психолог Б.Г. Ананьєв (1907—1972) розглядав вікові особливості людини, виходячи з комплексного вивчення її онтогенезу. Так, у своїй роботі «Людина як предмет пізнання» (1969) він вважав завданням особливого розгляду питання співвідношення віково-статевих відмінностей з нейродинамічними властивостями людини, з типологічними особливостями нервової системи, а також проблеми нейропсихічної регуляції у процесах онтогенетичного розвитку. Заслуговують на особливу увагу його положення про нерівномірність і гетерохронність та явища симетрії і асиметрії у розвитку підростаючої особистості. Ці положення Ананьсва знайшли експериментальне підтвердження у роботах його учнів (О.Ф. Рибалко та інші), а також у психологів, зокрема і українських, які проводили комплекс вивчення розвитку дітей і підлітків (О.В. Скрипченко, Н.А. Побірченко, Т.М. Лисянська, І.С. Булах, В.В. Волошина та ін.).

Психологічні теоретичні положення Б.Г. Ананьєва та його послідовників, їх експериментальні дослідження ще не знайшли грунтовного вивчення і заслуженої оцінки. Важливий і пошук попередніх джерел, на яких будувались згадані теоретичні положення та експериментальні дослідження. На нашу думку, їх слід шукати в ідеях античного космізму, далі — в українському космізма, потім — послідовно в ідеях Г.С. Сковороди, К.Д. Ушинського, В.М.Бехтерєва, В.1. Вернадського та інших.

Переважна більшість психологічних досліджень, проведених у XX столітті, стосувалась вивчення розвитку окремих психічних функцій, чи їх, так би мовити, мікрокомплексів: відчуттів і сприймань, пам’яті, уваги, мислення, темпераменту і характеру, самосвідомості, навчання і виховання.

Є ряд робіт, у яких поєднувались питання навчання, виховання і розвитку особистості. 60—90-і роки XX століття характеризуються в цілому піднесенням розвитку вікової і педагогічної психології на Україні, але цей розвиток був неоднозначний, не у всі роки однаковий. Головними причинами гальмування психологічної науки були втручання офіційних ідеологів. Коли науковцям-фізикам вдалось і позбавитись такого небажаного впливу (відомо, що готувалась постанова про ідеалізм у фізиці), то психологам не вдалося позбутись такого небажаного втручання. Вже на початку 50-х років офіційні ідеологи посилили критику на роботу деяких провідних психологів та й на всю психологію взагалі. Ставилось завдання зробити психологію матеріалістичною наукою. Це виразилось у ряді статей, постановах сесій та конференцій, що мали назви «Учення І.П. Павлова і філософські питання психології». Включені в цю ідеологічну боротьбу психологи неодноразово реагували на неї. Звичайно, було небезпечно виступати проти цієї ідеологічної компанії, тому частина психологів після деякого схвалення кроків ідеологів все ж боляче реагували на фактичну ліквідацію психології, заміни її фізіологією. Проте, на щастя, такого не трапилось, хоч згаданих ідеологів почали підтримувати деякі психологи, в тому числі й українські. Наприклад, A.M. Авраменко вважав, що психологію слід докорінно «перебудувати» на основі вчення Сєченова і Павлова. Деякі фізіологи йшли ще далі, заперечуючи психологію як самостійну науку, зводили її цілком до фізіології, до вищої нервової діяльності. (Сам І.П. Павлов ніколи не ставив перед собою завдання ліквідувати психологію, замінити фізіологією вищої нервової діяльності, хоч науковий внесок його вчення у розвиток окремих проблем психології є незаперечним).

Таке помилкове розуміння взаємозв’язку психології і фізіології було, на щастя, в подальшому подолано. Важливу роль в цьому відіграла проведена AH СРСР у 1962 році нарада з філософських питань фізіології вищої нервової діяльності і психології, у якій активну участь брали і українські психологи (Г.С. Костюк, П.Р. Чамата, Є.-О. Мілерян, О.В. Скрипченко та ін.). В рішеннях наради було чітко відзначено, шо «спроби звести психологію до фізіології вищої нервової діяльності, і тим ліквідувати її, є помилковими».

Були ще деякі наступи проти психологічної науки вже в Україні (в період, коли ідеологією керував Маланчук, але все ж в основному друга половина XX століття відзначається помітним розвитком психологічної науки і її галузей — вікової та педагогічної психології.

Роботи з вікової та педагогічної психології, виконані у другій половині XX століття, неоднакові за науковою значущістю, але у кожній з них є важлива думка чи встановлена на основі експерименту тенденція. Перш за все це роботи співробітників інституту психології імені Г.С. Костюка АПН України, очолюваного нині академіком С.Д. Максименко, інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, провідних кафедр психології вищих педагогічних навчальних закладів України. «Довідник з педагогіки і психології» (О.В. Скрипченко, Т.М. Лисянська, Л.О. Скрипченко) узагальнює ці дослідження і представляє основні імена вчених, що розвивали психологію в Україні.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс



Комментирование закрыто.

ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫЙ САЙТ
Освітній психологічний сайт містить корисну інформацію (статті, методички, тести) для всіх, хто навчається та цікавиться психологією
Любое использование материалов сайта разрешено только с указанием активной ссылки на источник http://psichology.com.ua

Счетчик

Статистика сайта