«Хочу, щоб мене розуміли» (А. Прихожан)

Кола спілкування: як ми проходимо їх у дитинстві

Ми хочемо жити в атмосфері тепла й поваги, хочемо відчувати доброзичливість тих, хто нас оточує. Тільки це може дати нам те відчуття «соціальної захищеності», яке, як стверджує багато психологів, необхідне для нормального життя в суспільстві. Якщо ж чомусь ми не сподіваємося на допомогу інших людей, їхню підтримку, доброзичливість, ми відчуваємо важкі й хворобливі переживання.

Певною мірою ці переживання знайомі всім людям. Кому з нас не доводилося, наприклад, переживати неспокій, коли результат якоїсь важливої для нас справи залежав від того, чи допоможуть нам ті, хто нас оточує? Хто з нас не хвилювався, вступаючи в новий колектив: чи зрозуміють? Чи знайду спільну мову? А гостре почуття самотності — хто з нас хоч би раз не пережив його в юності?

Ці переживання бувають у більшості людей. Проте у деяких підозрілість, недовірливість, настороженість стосовно інших стають постійними, характерними рисами — це вже не швидкоплинне почуття, породжене ситуацією, це властивість особистості. І нарешті, в своїх крайніх формах такі переживання можуть вийти за межі психічної норми і стати причиною важких неврозів і психозів.

В основі багатьох кризових станів лежить комплекс переживань, який психологи називають міжособистісною тривожністю.

Розглянемо приклад. Вихованцям старшої групи дитсадка показували картинки, на яких була зображена дитина їхнього віку то з вихователькою дитячого садка, то з батьками, то з іншими дітьми. Обличчя дитини — головного героя картинки — намальовано не було, голова просто обводилася контуром, обличчя ж інших персонажів були розпливчатими, і при бажанні на них можна було прочитати будь-який вираз — від ніжності до гніву. Дитині, з якою проводився експеримент, давали дві намальовані голови: одну з веселим, іншу зі сумним виразом обличчя. Дітей просили розповісти, що відбувається на картинці, і, якщо героєві весело, поставити йому веселе обличчя, а якщо він скривджений, засмучений — сумне.

Говорячи про те, що відбувається на картинці, діти завжди розповідають про себе. Головний герой (дитина, обличчя якій треба було «підставити» на картинці) — це «Я»; вихователька — конкретна Марія Іванівна; батьки — не тато і мама взагалі, а саме цієї дитини тато і мама. І за тим, яку історію придумує кожного разу шестирічний хлопчик, яке — веселе або сумне — обличчя вибирає він для себе на картинці, можна судити про його взаємини з іншими людьми, про те, чого він від них очікує.

З’ясувалося, що діти-дошкільники дуже відрізняються за «рівнем тривоги»: деякі (таких, на щастя, було мало) чекали неприємностей від усіх навколо, інші — від батьків або однолітків, треті здебільшого були налаштовані оптимістично і доброзичливо.

Проте найбільшу тривогу викликають у дітей цього віку вихователі дитячого садка. Діти підставляли дитині, зображеній з вихователькою, сумне обличчя і розповідали: «Марія Василівна мене сварить: «Завжди ти всіх затримуєш. Копуна нещасний» (на картинці вихователька і дитина, яка одягається); «Я прошу Лідію Миколаївну, щоб я була лисичкою, а вона каже, що я буду зайчиком. А лисичкою набагато цікавіше, там можна вертіти хвостом. І я плачу» (на картинці — ви­хователька, що нахилилася до дівчинки).

Там, де дитина зображена з батьками та однолітками, їй найчастіше ставили веселе обличчя: «Ми з мамою і татом ідемо дивитися крокодила. Мені весело» (на картинці — дитина з батьками); «Ми граємо в Штірліца. Я думаю, як їх перехитрити, а вони — як мене» (на картинці головний герой стоїть окремо від інших дітей).

Що це означає? Несприятливі взаємини дітей і вихователів? Так ми припускали спочатку, але після перевірки цієї гіпотези іншими незалежними методами вона не підтвердилася.

Взаємини з вихователями викликали у дітей тривогу навіть тоді, коли об’єктивно ці взаємини були хорошими, доброзичливими і коли самі діти оцінювали їх саме так.

Однак, якщо взаємини з вихователем справді складалися несприятливо для дитини, її тривожність взагалі різко зростала, вона очікувала неприємностей від усіх навколо. І в цьому випадку можна було говорити про стійку тривожність і недовірливість як риси особистості. Такий самий характер складався і в дітей, які отримували в сім’ї дуже мало емоційного тепла. Або надто багато: емоційний зв’язок дитини з матір’ю міг бути настільки міцний, що вона відчувала себе добре і спокійно тільки поряд з нею. Лише взаємини з однолітками в цьому віці ніяк не впливали на спілкування дитини з іншими людьми.

Аналогічні експерименти було проведено з дітьми інших вікових категорій. Схожі дані отримано в різних місцях нашої країни і за кордоном.

Дошкільний, молодший шкільний, підлітковий, юнацький період… Кожен із них — у якомусь сенсі ступінь, етап у розвитку особистості. Очевидно, люди, що викликають тривогу, на якомусь етапі відіграють у формуванні особистості дітей особливу роль. Що ж це за роль?

Одна з найбільш напружених соціальних потреб людини, що росте, — потреба в самоствердженні. По суті, шлях розвитку людини багато в чому і є шляхом ствердження себе як незалежної соціальної одиниці — особистості. Однак самоствердження — це дуже широкий і дещо суперечливий процес. Тут і вимога певної самостійності, автономії від інших людей, і завоювання «гідної» позиції серед них, потреба «добре про себе думати», і вимога, щоб так само думали про тебе ті, хто тебе оточує.

Дошкільник самостверджується через похвалу дорослих. Відомо, що маленькі діти часто оцінюють себе, буквально повторюючи їхні слова. Так, одна чотирилітня дитина на питання «Ти хороший хлопчик?» відповіла: «Я мамине сонечко і не плачу, коли надягають шарф». У своїх очах дитина така, якою вона є в оцінках близьких і важливих для неї дорослих.

Поки дитина ще маленька, поки, навіть відвідуючи дитячий садок, вона грається з дітьми, як прийнято говорити, «поряд, але не разом», її позитивне ставлення до себе визначається тим, що вона «найкраща» і «найулюбленіша» вдома. Близько п’яти-шести років вона починає грати не «поряд», а «разом» з однолітками, і для неї все важливішим стає те місце, яке вона займає у своїй першій соціальній групі — групі дитячого садка. А це становище багато в чому визначається тим, як до дитини ставиться, як її оцінює вихователька.

У дітей цього віку ще немає стійких критеріїв оцінки себе й інших, і вони запозичують їх у дорослих, вихователів. Тому часто в дитячому садку можна почути: «Миколка — хороший хлопчик. Він завжди спить у тиху годину» або: «Ігор — поганий, він погано їсть». Та оцінка, яку дає вихователька дитині, ніби подвоюється в оцінках інших дітей. Саме від оцінок виховательки залежить те місце, яке дитина займе серед інших дітей. А тому схвалення і засудження виховательки стають для дитини надзвичайно важливими: це і оцінка дорослого, і позиція серед однолітків.

Для третьокласника сторонні дорослі — те нове коло спілкування, яке він освоює та обживає. Третьокласник один, без дорослих ходить у школу, в кіно, сам робить покупки в магазині. Він уперше стає «людиною з вулиці», вступає у взаємини, такі звичні для нас, дорослих, які для нього ще вчора були недоступними. Вони відкривають новий етап у розвитку його самостійності, і чи буде задоволена потреба дитини в самоствердженні — багато в чому залежить від того, як до неї будуть ставитися, чи визнають її в цій новій для неї якості.

Дівчинка приходить з магазину, ледве стримуючи сльози: туди вона більше не піде ніколи в житті. Продавець запитала у неї, навіщо вона бере так багато хліба і, почувши у відповідь: «У мене в сім’ї п’ять чоловік», засміялася: «Говорити спочатку навчися. Теж мені — у мене в сім’ї». Коли дівчинці спробували пояснити, що це дрібниця, не варто звертати на це уваги, вона скривджено відповіла: «Мамо, ну як ти не розумієш: адже тобі вона нічого такого не сказала б». Дівчинку образила не сама насмішка продавця — просто з нею розмовляли так, як ніколи не говорили б із дорослим покупцем.

Загальновідомо, яке значення мають однолітки в житті підлітка. Для нього надзвичайно характерне прагнення зрозуміти себе, визначити, хто він є як особистість. Але зробити це він може, тільки порівнюючи себе з іншими, рівними собі, тобто тільки в групі однолітків. Та позиція, яку він займає серед однолітків, для підлітка багато в чому визначає, чого він вартий, на що може претендувати. Він усвідомлює, що його становище в групі залежить тільки від нього самого, від його можливостей, етичних якостей, тому це становище стає для нього своєрідним дзеркалом, що допомагає краще пізнати себе.

Для старшого підлітка головне — самостверджуватися в ролі дорослої, самостійної людини. І йому передусім потрібно, щоб змінилося ставлення до нього батьків і вчителів, які вчора ще бачили в ньому дитину.

На кожному етапі розвитку людина освоює нове коло спілкування і разом з тим ніби завойовує незалежність від нього: коли коло спілкування освоєне, його представники більше не викликають тривоги однією тільки своєю належністю до цього кола, людина відчуває себе рівною серед рівних.

Але чому найважливіші на якомусь етапі для нас люди викликають у нас саме тривогу? Можна вважати, що підвищена увага, висока чутливість у певній сфері спілкування, бажання досягти в ній високого статусу примушують людину гостро переживати щонайменші невдачі. Потреба в успіху така велика, що будь-які, навіть незначні відхилення переживаються як невдача. Створюється ніби несприятливий досвід спілкування, який примушує чекати і боятися нових неприємностей. Усе це схоже на почуття страху, коли щось загрожує нашому життю, здоров’ю. Це, по суті, теж страх, але, на відміну від біологічного, він приходить до нас тоді, коли щось загрожує нам як особистості та соціальній істоті.

Почуття страху, як відомо, необхідне для нормального пристосування організму до навколишнього середовища: воно сигналізує про небезпеку, потребу змінити поведінку, щоб уникнути її. Мабуть, схожу функцію виконують і страх, тривога в спілкуванні. Вони ніби інформують людину про значущість ситуації, мобілізують, примушують бути особливо уважною, спрямовують її поведінку, тобто певною мірою дають змогу добитися бажаного результату.

Можна припустити, що підвищена тривожність старшокласників, таке характерне «мене ніхто не розуміє» в юності певним чином пов’язані з прагненням учорашніх школярів знайти своє місце в новому, дорослому житті, утвердитися в ньому. «Абітурієнт» по-латині означає «той, хто йде». Цей вихід зі школи пов’язаний із прагненням переосмислити своє ставлення до усіх навколо. Зміна соціальної позиції вимагає особливої уваги до всього, що оточує школяра, він мусить ніби заново завойовувати собі місце в світі. Мабуть, це переживання, незважаючи на гостроту і хворобливість, якоюсь мірою необхідне для юнацького віку, тому що примушує людину задуматися над тим, які її взаємини з іншими людьми, яка вона сама.

У всіх вікових групах ми виявили дітей, у яких тривожність була стійкою властивістю особистості. Що вони ставали старшими, та менше, здається, ця напруженість і тривога в спілкуванні з людьми залежала від реальних невдач дитини в спілкуванні. Якщо в ранньому дитинстві тривога ставала загальною і стійкою тільки при справді несприятливих стосунках із батьками або вихователями дитячого садка, то пізніше ця риса вдачі була у тих дітей, становище яких серед інших людей, за даними об’єктивних досліджень і навіть у їхній власній свідомості, було сприятливим.

Очевидно, реальні невдачі в ранньому дитинстві пізніше зумовлюють невпевненість у собі, глибоку, часто не усвідомлену, але таку, що створює постійний тривожний фон у спілкуванні. Саме ця невпевненість у собі не дає змоги людині самостверджуватися, заважає правильно оцінити стосунки з іншими людьми, примушує її сумніватися в реальному успіху.

Такі люди потрапляють ніби в замкнуте коло: невпевненість примушує їх досягати успіху і водночас постійно сумніватися в ньому, провокує виникнення і закріплення тривоги. Сфера спілкування відрізняється від інших сторін нашого життя саме тим, що в ній для людини немає точних визначень успіху і неуспіху та об’єктивних критеріїв, які дали б їй змогу точно зрозуміти, що в спілкування вносить вона, а що — її партнер, і хто винен у невдачах.

Зрозуміло: що важче людині визнати свою неспроможність, то більше вона схильна вважати причиною своїх уявних невдач усіх навколо. І саме через відсутність об’єктивних критеріїв їй це вдається.

Коли у людини, яка дорослішає, раптом з’являється відчуття тривоги, коли стосунки її з тими або іншими людьми стають на якийсь час напруженими, це природно й нормально. Це означає, що людина освоює суспільство. Але коли тривога, напруженість у спілкуванні, недовіра до людей стають рисами характеру, вони починають відігравати протилежну роль, спотворюючи образ світу, людей і взаємини між ними. Ці стійкі риси заважають людині увійти до спільності, знайти своє місце серед інших. Урешті-решт вони можуть стати причиною важких неврозів.

_____

Популярная психология : Хрестоматия: Учеб. Пособ. Для студ. Пединститутов / Сост. В.В. Мироненко. – М.: Просвещение, 1990. – С.131-136.

Прихожан А. «Хочу, щоб мене розуміли» // Кутішенко В.П., Ставицька С.О. Психологія розвитку та вікова психологія. К., 2009.