Принципи вікової психології (Савчин М.В.)

Савчин М. В., Василенко Л. П.  Вікова психологія: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2011. — 368 с.

У своїх наукових пошуках вікова психологія спирається на такі загальнофілософські принципи:

1. Принцип всезагального зв’язку. Гносеологічний зміст його полягає в необхідності враховувати у процесі вивчення психічного явища всю сукупність фактів, які його стосуються, а також виявляти ієрархію зв’язків між елементами структури цього явища, виокремлюючи в них головні і другорядні. Адже будь-який психічний феномен перебуває в різноманітних зв’язках з іншими феноменами, тому ізольоване, однобічне його вивчення призводить до викривлених, помилкових висновків. Непродуктивним виявляється прогнозування розвитку психічних явищ без знання й урахування відомостей про основні їх зв’язки з іншими явищами.

2. Принцип розвитку. Він орієнтує на розгляд психіки особистості та її оточення у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці. Як відомо, об’єктом вікової психології є людина як суб’єкт саморозвитку, діяльності, особистісних стосунків і суспільних відносин. З огляду на принцип розвитку важливо вивчати окрему особистість, пам’ятаючи, що її психіка — не щось застигле, нерухоме, а безперервно змінюваний феномен. Ці зміни детерміновані різноманітними суперечностями, зумовленими впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку виникнення і розвитку явища, що вивчається.

3. Принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об’єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теорети-ко-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика — нерозривно пов’язані і взаємозумовлені грані життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль у процесі пізнання практики, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Ефективне розв’язання завдань, які ставить перед віковою психологією практика, можливе лише на основі ґрунтовної, розвинутої теорії; чим складніші практичні завдання, тим актуальніша потреба в теорії. Одночасно постійно відбувається перехід від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного.

4. Принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Відповідно до цього принципу всі предмети і явища дійсності необхідно розглядати в їх конкретних історичних зв’язках та відношеннях як такі, що виникають, функціонують, розвиваються, відмирають, стан яких на певний момент зумовлений особливостями їхнього попереднього розвитку. Наприклад, особливості ціннісних орієнтацій, інтересів та мотивів поведінки сучасних людей зумовлені конкретними соціально-економічними умовами, що сформувалися в Україні на початку XXI ст. (ринкові відносини, економічна криза, урбанізація суспільства, агресивний вплив засобів масової інформації, творів масової культури тощо).

У царині вікової психології принцип конкретно-історичного підходу вимагає відстежування поетапного розвитку особистості з урахуванням місця, часу, обставин її буття та інших детермінант. Послуговування ним дає змогу проаналізувати психологію особистостей, котрі жили в різні епохи, з’ясувати їхні особливості, спільні і відмінні риси.

Вікова психологія спирається у своїх дослідженнях на загальнонаукові принципи, до яких належать:

1. Принцип доповнювальності. Для повного опису психічних явищ необхідні два взаємовиключні («доповнювальні») класи понять, кожен із яких застосовують в особливих умовах, а їх сукупність потрібна для відтворення цілісності цих явищ. Фундаментальним пізнавальним ідеалом у психології є пояснення, яке доповнюється когнітивною процедурою розуміння, а тому психологічне пізнання внутрішнього світу особистості повинне ґрунтуватися на таких методологічних позиціях: позитивності (орієнтації на добре, моральне і духовне начала в особистості та людських стосунках); конструктивності та жертовності (повноцінне психологічне знання має передбачати шляхи та засоби вдосконалення внутрішнього світу людини). Доповнювальний спосіб опису називають некласичним використанням класичних психологічних понять.

2. Принцип самоорганізації. У психіці як відкритій нелінійній системі відбуваються процеси спонтанного впорядкування функціональних структур: незворотність і багатоваріантність становлення і розвитку психіки та особистості, можливість неочікуваних змін темпу і напряму перебігу процесів, наявність точок біфуркації (точок розгалуження шляхів розвитку та становлення). Самоорганізованість психіки та особистості передбачає їх неврівноваженість, відкритість (за неврівнова-жених умов може переходити від безпорядку до порядку, виникають новоутворення) і нелінійність (сильні впливи на особистість можуть не викликати змін у її внутрішньому світі та поведінці, і навпаки — впливи незначної сили у сенситивний період призводять до значних змін), диспативність (протікання у психіці незворотних процесів; віра, світогляд особистості дають змогу протистояти зовнішнім деструктивним впливам). Самоорганізація відбувається швидше за наявності в системі зовнішніх і внутрішніх збурень.

3. Принцип інваріантності. При переході від однієї психологічної теорії до нової попередня властивість інваріантна (залишається чи узагальнюється, але не відкидається).

Реалізація загальнонаукових принципів дає змогу адекватніше пізнати психологічні феномени вікового розвитку людини.

На основі загальнофілософських та загальнонаукових принципів сформувалися такі методологічні принципи психології, якими послуговується у своїх студіях і вікова психологія:

1. Принцип детермінізму. Психіка як ідеальне, але реально існуюче утворення має свою специфічну детермінацію, яка суттєво відрізняється від детермінації в матеріальному та соціальному світах. У психології принцип детермінізму дає змогу з’ясувати причини психічних явищ, їх динаміки та розвитку. Згідно із загальнопсихологічним принципом детермінізму зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини).

Піддатливість людини зовнішнім впливам суттєво залежить від внутрішніх умов, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини — його умовами, обставинами.

Відповідно до теорії інтеріоризації (лат. interior — внутрішній) зовнішні причини прямо і безпосередньо, а не через внутрішні умови детермінують психічний розвиток особистості. Автори цієї теорії не визнавали суттєвої ролі спадкових, генетичних задатків у психічному розвитку людини.

Психологи, які вважають недоцільним протиставлення обох варіантів формулювання принципу детермінізму (заломлення зовнішнього через внутрішнє; внутрішнє (суб’єкт) діє через зовнішнє і цим змінює себе), переконані в тому, що детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб’єкта і об’єкта. У процесі взаємодії відбувається заломлення як зовнішнього через внутрішнє, так і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб’єкта детермінується процесом і продуктами його взаємодії з об’єктом та водночас постає важливою детермінантою поведінки і діяльності людини.

Причинами психічних явищ є як матеріальні, так і ідеальні чинники. Наприклад, розвиток здібностей особистості (психічних утворень) зумовлений її задатками (матеріальними утвореннями). Приклад ідеальної причини психічної активності — мета розв’язати певну проблему, яка організовує мислення. Так, віра, надія і любов є духовними причинами конкретних мотивів поведінки.

Не можна розуміти причини психічних явищ як безпосередні сили, обставини, які діють на зразок фізичних сил (вдарив ногою по м’ячу — і він покотився). З людиною так не буває, її можна, наприклад, різко критикувати, сподіваючись на зміну її поведінки, але вона може ігнорувати цю критику, оскільки не поважає її автора.

Психічні явища, зокрема переживання людини, зумовлюються не тільки зовнішніми причинами (обставинами), а і внутрішніми (втратою особистістю сенсу життя, переоцінкою своєї поведінки, зміною життєвих намірів тощо), точніше їх поєднанням. Фундаментальними зовнішніми причинами психічного та особистісного розвитку людини є психологічні, соціальні, моральні та духовні умови.

Причину психічних явищ не можна розуміти тільки як вплив, що передує наслідку. Вона не тільки в минулому, а й у майбутньому. Дуже часто основна причина поведінки окремої людини, групи, нації фігурує в майбутньому, а минуле є передумовою, що впливає лише на специфічне розгортання цієї причини в часі. Тому важливим для психічних явищ є пріоритет майбутнього над минулим. Пізнати розвиток людини означає не тільки осягнути її минуле (чому вона так поводиться, діє), а й зрозуміти її майбутнє, оскільки рішення, значущі інтереси, наміри людини зумовлені здебільшого майбутнім (мета, особистісний ідеал, мрія тощо). Складність детермінації психічних явищ полягає в тому, що очевидні конкретні причини однозначно не зумовлюють конкретних наслідків.

Для психіки характерна самодетермінація, тобто вона функціонує на певних рівнях, розширюючись за певних умов ніби по вертикалі вгору і вниз. Між цими рівнями існує постійна взаємодія (взаємовпливи): нижчі (базові) рівні є основою для вищих, а вищі впливають на нижчі. Наприклад, свідомість особистості впливає на її сприймання світу та увагу в цьому процесі (людина обирає об’єкт, визначає тривалість, детальність сприймання тощо). Психіка своєрідно долає межі тілесного Я людини, підноситься над конкретними матеріальними та соціальними умовами і «виходить» до Вищого Я, Божественної сутності (це явище називають трансцендентацією).

2. Принцип єдності психіки та діяльності. Цей принцип розкриває складну діалектику людської свідомості і діяльності як особливого виду людської активності. Будь-яка діяльність передбачає мету (вищим виявом її є мета-мотив), умови, способи і засоби її досягнення, певний її результат, мотиви, а також систему саморегулювання (планування, організація, контроль, діагностування, оцінювання, моделювання і коригування діяльності). Особистість характеризується насамперед основними цілями, що утворюють сенс життя людини і є рушійними в її діяльності, поведінці.

Психіка, свідомість кожного індивіда на певний момент є продуктом розвитку особистості в процесі її життя. Основний фактор, який формує психіку, розвиває особистість людини, — діяльність (гра, навчання, праця, спілкування). Чим глибша і детальніша відома інформація про життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, результати, яких досягла, тим точніше і всебічніше можна оцінити її як особистість. Без свідомої, цілеспрямованої, зацікавленої (мотивованої) і результативної активності людини неможливий її розвиток. Це стосується не тільки індивідуальної, а й групової діяльності, зміст і характер якої стимулює розвиток індивіда і групи.

Основні цілі інтегрують особистість, адже вона реально існує і розвивається лише в процесі досягнення цілей, формування планів діяльності, пошуку способів їх здійснення, оцінювання результатів тощо. Отже, психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка має внутрішній, ідеальний план діяльності. Принцип єдності психіки та діяльності дає змогу вивчати особливості розвитку та функціонування психіки через процеси і продукти діяльності, поведінку особистості. Психіка та особистість людини не тільки виявляються в діяльності, а й розвиваються завдяки їй. Розвиває особистість не будь-яка діяльність. Вікова психологія трактує діяльність як реалізацію зусиль щодо створення предмета, в якому людина прагне виразити себе.

3. Принцип єдності особистості та її життєдіяльності. Методологічно він розширює принцип єдності психіки і діяльності: особистість проявляється (самовиражається, самореалізується, самостверджуеться), розвивається та саморозвивається, виховується та самовиховується, навчається та самонавчається у цілісній системі життєдіяльності.

4. Принцип особистісного підходу. Відповідно до цього принципу жодне психічне явище (процес, стан, властивість особистості), яке виявляється в діяльності, і сама ця діяльність та її елементи (дії і вчинки) не можуть бути правильно зрозумілими без урахування їх особистісної зумовленості. Він передбачає розгляд розвитку конкретної особистості як цілісної системи внутрішніх умов (елементів структури особистості), які опосередковують усі зовнішні впливи. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов орієнтує на пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості на основі зовнішніх даних про її поведінку, справи і вчинки.

Особистісний підхід передбачає вивчення особистості в конкретній соціальній ситуації, розгляд кожного психічного явища в контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда (потреб, знань, цілей, продуктивності діяльності, поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретного вікового етапу розвитку. Урахування принципу особистісного підходу потребує дослідження розвитку особистості в єдності її якостей як представника певної соціальної групи, індивідуальних особливостей самосвідомості, спонукальної сфери, способу її мислення і розвитку почуттів. Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості, в єдності головних детермінант (передумов, умов, чинників) її розвитку — соціального оточення, діяльності, внутрішньої активності.

5. Принцип розвитку психіки. Згідно з ним кожному рівню детермінації поведінки притаманний свій тип розвитку. На рівні організму суб’єкт розвивається в процесі дозрівання і формування психофізіологічних підструктур, на рівні індивіда — у процесі оволодіння діяльністю, на рівні особистості — у процесі перетворювальної діяльності. У реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку представлені інтегрально, з послідовним домінуванням одного з них, а її розвиток пов’язаний із творчою діяльністю. Особистісні якості закладаються у процесі ігрової та навчальної діяльності, а досягають розквіту в трудовій, творчій. При цьому творчість постає як процес створення суспільно значущого продукту і як процес самотворення, саморозвитку, самореалізацїї, самооб’єктивації особистості на основі засвоєння суспільно-історичного досвіду.

Загалом принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти ЇЇ, розглядати не як щось стале, а як результат розвитку і діяльності на різних етапах становлення особистості.

6. Принцип саморозвитку. Суть його полягає у визнанні пріоритету індивідуального майбутнього особистості (цілей, мрій, особистісних сенсів, ідеалів) над минулим (досвідом, звичками). Зрозуміти людину означає зрозуміти не так її минуле (чому?), як її майбутнє (для чого?), адже конструктивно-стратегічні мотиви ЇЇ поведінки зумовлені переважно не минулим, а майбутнім. Цей принцип, як і принцип детермінізму, вимагає пошуку цільової причинності душевних явищ (мета, ідеал, мрія, сенс життя, досконалості), в яких минуле є лише передумовою, сприятливою для формування одних цілей і пригнічення інших. Він налаштовує на розуміння того, що найважливіші причини поведінки людини приховані в майбутньому, а минуле є лише її передумовою.

7. Принцип суб’єктності. Суб’єктом є особа, здатна вступити в особливі відносини із собою та світом, звернутися до себе, її характеризують розвинута до рівня рефлексії (самоаналізу) самосвідомість, самостійність, самодіяльність, самонаучуваність, відкритість до самовдосконалення і саморозвитку.

Індивідуального суб’єкта визначають на підставі його неповторного внеску у спільну, цілісну діяльність, участі в її проектуванні, побудові та розвитку. Це і є фундаментальним критерієм саморозвитку індивідуального суб’єкта — людини, яка перебуває на вищому рівні активності, цілісності (системності), автономності. Цей рівень завжди індивідуалізований стосовно кожної конкретної людини чи групи людей з урахуванням мотивації, здібностей, інтелекту, волі, реальних історичних умов. Людина не народжується суб’єктом, а стає ним, виокремлюючи себе з оточення і протиставляючи себе йому як об’єкту дії, пізнання, споглядання. У процесі діяльності дійсність постає для суб’єкта не тільки як система подразників, із якими він взаємодіє на рівні реакції, а і як об’єкт, а інші люди — також як суб’єкти.

Цілісність суб’єкта є основою системних зв’язків усіх його психічних якостей, часто суперечливих, важ-копоєднуваних, і означає передусім єдність, інтеграль-ність його діяльності та розвитку.

Принцип суб’єктності передбачає пріоритет внутрішнього над зовнішнім. Відповідно до нього зрозуміти людину — це зрозуміти глибинні духовні сили, які зумовлюють її душевне життя і вчинки.

Умови, в яких живе особистість, на відміну від причин, безпосередньо не скеровують процес розвитку, вони е тлом, що сприяє чи не сприяє йому, визначає його специфіку, але не зміст і загальну тенденцію. Спонтанність душевного життя зумовлена не безпосередньо зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами. Зовнішні умови лише підтримують чи не підтримують активне начало в особистості, хоч іноді вони визначальні.

Отже, відповідно до принципу суб’єктності глибинні сили особистості є сутнісним чинником її розвитку.

8. Принцип системності. У психології принцип системного підходу передбачає розгляд психічних утворень як сукупності елементів, кожен із яких прямо чи опосередковано залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійне утворення вищого порядку. Суть цього підходу полягає в дослідженні розвитку особистості у взаємозв’язку з її структурою, діяльністю і системою соціальних, моральних та духовних норм. Він дає змогу глибше аналізувати взаємодію структурних елементів особистості, виявити основні закономірності цієї взаємодії, цілісно описати процес розвитку.

Системний підхід передбачає обов’язковий аналіз структури системи (психіки, особистості). Адже людська психіка є складною системою таких взаємопов’язаних елементів, як емоції, пам’ять, воля, мислення, уява тощо. Водночас це особлива відкрита система зі зворотними зв’язками. На кожному рівні детермінації вона включена в регуляцію взаємодії суб’єкта із ширшою біологічною системою (на рівні організму), соціальною системою (на рівні індивіда), створюваними культурно-історичними цінностями суспільства і предметного світу (на рівні особистості) та духовною сферою (на рівні духовності).

Принцип системності орієнтує на:

— дослідження психіки та особистості як системи, що має свої закономірності функціонування та розвитку; як частини макроструктури, закономірностям якої вона підпорядковується; як мікросистеми, яка є компонентом системи; як об’єкта зовнішніх впливів і умов;

— врахування багатовимірності, багаторівневості, ієрархічності психічних явищ;

— врахування множинності, детермінованості психічних якостей людини;

— розгляд психічних явищ у їх розвитку. Знання методологічних принципів філософського і

загальнопсихологічного рівнів, дотримання їх вимог сприяє уникненню помилок у дослідженні проблем вікової психології, в роботі практичного психолога, підвищенню якості вивчення проблеми. На них вибудовується змістовий аналіз об’єкта і предмета вікової психології. Послуговування методологічними принципами психології забезпечує пояснення вікового розвитку психічних явищ у їх причинній зумовленості, як внутрішнього плану організації поведінки та діяльності індивіда, як особливої системи і водночас елемента більш широких природної та суспільної систем.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий